Він навчив читати всю Україну - “Всеосвіта” взяла інтерв’ю в Дмитра Луцика, автора першого національного букварика

В День української мови та писемності, 9 листопада, “Всеосвіта” вирішила згадати, як в незалежній Україні створювався перший букварик. Саме з нього багато хто з нас розпочав своє знайомство із рідною мовою.

За роки, що наша країна є незалежною, структура букваря, його зовнішній вигляд та зміст змінювалися вже багато разів. Тільки цього року 18 проектам було надано гриф МОН, а 7 з них надрукували за державні кошти. Та можна видавати хоч сто нових книг, “Букварик” авторства Дмитра Луцика, Марії Проць та Алли Савшак все одно залишиться найпершим. Його було видано у Львові в 1992 році.

Отже, працівники “Всеосвіти” поспілкувалися з одним з його авторів - Дмитром Васильовичем Луциком.

- В перший рік незалежної України ви працювали над створенням букваря. Чи пам’ятаєте ви, які були настрої?

Це було патріотичне піднесення. Ми з оптимізмом та вірою дивилися на наше майбутнє, покладали великі сподівання на українську школу. Жодної краплі розгубленості.

Дмитро Васильовичу, як ви прийшли до створення такого підручника?

Знаєте, в мене просто з’явилася ідея, і я одразу поділився нею з Іриною Калинець. Вона тоді завідувала відділом освіти Львівської області. Суттєву допомогу надала й дружина В’ячеслава Чорновола, Атена Пашко.

В мене тоді вже був відповідний досвід, адже я достатньо довгий час працював вчителем, директором школи, навіть очолював кафедру в університеті. Мені було добре відомо, які потреби є у педагогів, у школи.

Першочерговою задачею було прибрати з книги комуністичну пропаганду, змінити зміст, додавши в нього національну ідею, моральність, певні християнські цінності.

Чи вдалось запам’ятати емоції, які ви відчували, коли отримали на руки перший примірник?

Перш за все я відчував, що ідею вдалось реалізувати. Це було щастя, адже я вірив, що незалежності без освіти не буде, а я особисто долучився до її розвитку.

Ну й звісно, я розумів, що все лише починається, потрібно працювати для вдосконалення результату. Тому в 1997 ми випустили оновлений буквар.

Чи були у вашій команді якісь конфлікти, можливо творчі розбіжності?

Ні, атмосфера була абсолютно спокійною, без сварок. Ми підтримували один одного, адже мали спільну мету, надихалися ідеєю, що це буде перший буквар в Україні.

Іван Кравець, ілюстратор, розповідав, що ілюстрації ви оцінили не дуже добре...

Я з цим погоджуюсь, вони не завжди підходили під зміст, але не настільки істотно, щоб робити з того проблему. До того ж, це виключно моя суб’єктивна точка зору.

Як у школах відреагували на вашу книгу?

Хоч в ній й були певні недоліки, відчувалось, що це щось своє, рідне. Вчителі сприйняли буквар на всі 100%, ми не отримали негативних відгуків. Але я особисто розумів, що це подяка авансом, що навчальний процес потребує великої роботи, вдосконалення.

Чи відстежуєте ви розвиток сучасних підручників?

На жаль, такої можливості в мене немає, тому я не можу дати свою оцінку. Але що мене тривожить, так сама методика викладання. Дидактичні ігри це звісно добре, але процес навчання - річ серйозна. Гра не допоможе виховати відповідальність, навчитись самостійній роботі.

Друга проблема - школи більше не справляються з своїми функціями. Більшість дітей відвідують заняття з репетиторами.

Молоді колеги зараз питають вашої поради?

Так, вчителі звертаються. Один з моїх колишніх студентів працює зараз деканом, так він нещодавно запрошував мене на нараду, я читав лекцію його колегам. Вони досі використовують мої посібники.

***

Зараз Дмитрові Васильовичеві 88 років. Він живе у Трускавці, спілкується з українськими педагогами, слідкує за новинами НУШ. Ми щиро бажаємо йому ясного розуму та міцного здоров’я!

Про спогади щодо “Букварика” ми запитали Івана Кравця, одного з ілюстраторів книги.

Процес створення підручника був дійсно цікавим і творчим, ми мали часові обмеження, тому інколи малювали 6-7 картинок щодня.

Я дуже вдячний вже, на жаль, покійному вчителю, Олегу Козаку. Він був художнім редактором, надавав мені велику підтримку. Разом ми створили об’ємного персонажа - маленького левенятка, що мандрував книгою, додавав їй легкості. Взагалі ми скоріше орієнтувалися на вільний стиль, зовсім не притаманний підручникам.

***

В сучасних школах перший “Букварик” вже не використовують. Вибір підручників для вчителів дуже різноманітний і нереально спрогнозувати подальше майбутнє цієї книжки. Але, гортаючи її сторінки, можна лише позаздрити тому поколінню школярів, які навчилися читати й писати завдяки “Букварику”.